ЗАСТОСУВАННЯ СУДАМИ СВОБОДИ ВІД САМОВИКРИТТЯ ТА ПРАВА НЕ СВІДЧИТИ ПРОТИ БЛИЗЬКИХ РОДИЧІВ

На сьогодні порушення засади свобода від самовикриття та права не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї є досить поширеним випадком в судовій практиці. На це неодноразово звертали увагу не лише національні суди, але й Європейський суд з прав людини.

Так, ЄСПЛ вказує щонайменше на 3 типи ситуацій порушення свободи обвинуваченої особи не свідчити проти себе:

1) коли обов’язок свідчити передбачений законом під загрозою застосування санкції (прикладом є справа «Саундерс проти Сполученого Королівства»), або на особу покладається обов’язок доведення власної невинуватості – за «зворотного» тягаря доведення;

2) коли до особи застосовується примус, тиск, який може бути як фізичним (приклад – справа «Яллох проти Німеччини»), так і психологічним (приклад – справа «Гефген проти Німеччини»);

3) коли до особи застосовується примус обманним шляхом із використанням прихованих технік розслідування (приклад – справа «Аллан проти Сполученого Королівства»).

Так, у справі Справа «Нечипорук і Йонкало проти України» вказується на порушення засади свободи від самовикриття та права не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї, так як обвинувальний вирок щодо заявника ґрунтувався в більшій його частині на свідченнях обвинуваченого, які по-перше були отримані за відсутності захисника, а по-друге в результаті катувань, що забороняється.

У справі «Функе проти Франції» ЄСПЛ пояснив, що означає «право на мовчання» – це не лише не лише свободу від свідчень, що викривають, а й право не бути притягненим до відповідальності за відмову надати інші докази на підтверджен­ня власної вини. В справі встановлено, що митні служби, не маючи змоги самим отримати документи, існування яких було лише припущенням, намагалися примусити заявника надати їх.

Протилежний випадок у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства», де зазначається,що право не свідчити проти себе не поширюється на використання в кримінальному провадженні матеріалів, які можуть бути отримані від обвинуваченого під примусом, матеріалів, які існують незалежно від волі підозрюваного, такі, як документи, отримані на підставі ордера, змушення дихати у алкогольну-респіраторну трубку, аналізи крові, сечі, зразки шкіри для аналізу ДНК, за допомогою доступних правових процедур, таких як тимчасовий доступ до речей і документів.

ЄСПЛ задля встановлення факту порушення свободи від самовикриття та права не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї звертає увагу, зокрема, на характер і ступінь примусу, використаного при здо­бутті доказів; важливість суспільного інтересу в розслідуванні кримінального правопорушення і покаранні за його вчинення; наявність у процедурі, що застосовується, відповідних гарантій; використання здобутих у такий спосіб матеріалів.

На дотримання цієї засади звертається і в національному законодавстві. Так, Верховний суд України у постанові від 5 грудня 2011 року зауважив, що надійність доказів буде підірвана, якщо вони отримані з порушенням права на мовчання та привілею проти самовикриття.

Щодо фактів у цій справі Суд нагадав, що Л.М. дав свої зізнавальні показання під час допиту як свідок та на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, які мали право зберігати мовчання, свідок був зобов’язаний повідомити все йому відоме під загрозою кримінального покарання.

Зважаючи на те, що зізнавальні показання Л.М., дані ним за відсутності процесуальних гарантій проти самовикриття, були використані для встановлення фактів, які були важливі для кваліфікації дій заявника, Суд констатував, що права захисту були обмежені, що підриває справедливість процесу в цілому.

Також на додержання засади свободи від самовикриття звертають увагу і місцеві суди. Наприклад, Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області у своєму вироку зазначив, що не може взяти до уваги протокол проведення слідчого експерименту від 05.02.2016 року, оскільки, на думку суду, ця слідча дія проведена з порушенням права цих осіб не свідчити проти себе.

Схоже рішення прийняв і Козелецький районний суд Чернігівської області:  «…заяву від 21 січня 2016 року і протокол від 21 січня 2016 року необхідно визнати недопустимими доказами, оскільки допущені порушення гарантій підозрюваного ОСОБА_1 на самовикриття, допущені порушення права особи на мовчання та права не свідчити проти самого себе».

Вінницький міський суд Вінницької області зазначив, що статтею 18 КПК України кожній особі гарантовано свободу від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, які були надані суду його сторонами, предявлене обвинувачення ґрунтується виключно на визнані ним своєї винуватості у вчиненні інкримінованого йому злочину. Об’єктивних даних, які б свідчили про належне повідомлення останнього про наявність судового рішення та виконавчого провадження суду надано не було.

Отже, бачимо, що у прийняті рішень судами перевірка на дотримання даної засади одне з центральних місць.