Я особисто гарантую, що ми чесно і порядно виконаємо свою роботу!

Приходько Андрій Анатолійович
E-mail
advokat@prikhodko.com.ua
Номери телефонів
+38 (093) 007-44-00 +38 (098) 007-44-00

Адвокат, доктор юридичних наук, визнаний медійних експерт з юридичних питань, юридичний радник відомих політиків та бізнесменів.

Зв'язатися зараз

ЗАХИЩАТИ СЕБЕ САМОМУ ЧИ ЗНАЙТИ АДВОКАТА ПО КОРУПЦІЙНИХ СПРАВАХ? (ЧАСТИНА ПЕРША)

Фактичні обставини 

10.04.2019 року клієнт АБ «Приходько та партнери» подав щорічну декларацію за 2018 рік.

16.06.2020 року старший оперуповноважений в ОВС 6-го відділу (протидії корупції) Управління стратегічних розслідувань в місті Києві Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України капітан поліції склав стосовно особи протокол про адміністративне правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України.

 У даному протоколі старший оперуповноважений зазначив, що особа, обіймаючи посаду заступника директора з комерційних питань Державного підприємства, будучи суб’єктом відповідальності, на якого поширюються вимоги Закону України « Про запобігання корупції », в порушення вимог частини 1 статті 45 даного Закону, усвідомлюючи суспільно небезпечні наслідки, несвоєчасно без поважних причин, 10.04.2019 року подав щорічну декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2018 рік, шляхом заповнення електронної форми на офіційному веб-сайті Національного агентства, чим вчинив адміністративне правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України.

17.06.2020 року даний протокол було направлено до Дніпровського районного суду міста Києва .

Даний протокол про адміністративне правопорушення завдяки професійному захисту адвокатів АБ «Приходько та партнери» визнано неправомірним, незаконним, необґрунтованим та таким, що складено без дотримання вимог чинного законодавства, виходячи із наступного.

ЩОДО ВІДСУТНОСТІ В ДІЯХ ОСОБИ СКЛАДУ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ

1.1. Щодо відсутності субєкта адміністративного правопорушення

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу про адміністративні правопорушення України, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Відповідно до частини 1, 2 статті 251 Кодексу про адміністративні правопорушення України, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. Обов’язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1, статті 247 Кодексу про адміністративні правопорушення України, провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин: відсутність події і складу адміністративного правопорушення.

Вищезазначені норми свідчать про те, що притягнути особу до адміністративної відповідальності можливо лише у разі встановлення в її діях складу адміністративного правопорушення, а саме об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони. Зібрати докази та довести наявність усіх ознак складу адміністративного правопорушення повинен суб’єкт, уповноважений на складання протоколу, у нашому випадку це посадові особи Національної поліції України.

Таким чином, у разі відсутності суб’єкта адміністративного правопорушення, провадження у справі про адміністративне правопорушення закривається за відсутністю складу адміністративного правопорушення.

 Отже, клієнт АБ «Приходько та партнери» не є суб’єктом адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України, оскільки на нього не поширюються норми частини 1 статті 45 Закону України « Про запобігання корупції », щодо подання щорічної декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Даний висновок зроблений виходячи із наступного.

Об’єктивна сторона адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України, полягає у несвоєчасному поданні без поважних причин декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Суб’єктом правопорушень у цій статті, відповідно до примітки, є особи, які відповідно до частин першої та другої статті 45 Закону України « Про запобігання корупції » зобов’язані подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 1 статті 45 Закону України « Про запобігання корупції », особи, зазначені у пункті 1, підпунктах «а» і «в» пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, зобов’язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі – декларація), за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством.

Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини 1 статті 3 Закону України « Про запобігання корупції », особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування: посадові особи юридичних осіб публічного права, які не зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, члени Ради Національного банку України (крім Голови Національного банку України), особи, які входять до складу наглядової ради державного банку, державного підприємства або державної організації, що має на меті одержання прибутку, господарського товариства, у статутному капіталі якого більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі.

Старший оперуповноважений в ОВС 6-го відділу (протидії корупції) Управління стратегічних розслідувань в місті Києві Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України капітан поліції у своєму протоколі посилався саме на те, що особа є посадовою особою юридичної особи публічного права, і тому він підлягає відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частино. 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України.

Однак, адвокатами доведено, що особа не є посадовою особою юридичної особи публічного права виходячи із наступного.

Ні Закон України « Про запобігання корупції », ні жоден інший закон не містить визначення посадової особи юридичної особи публічного права.

Визначення посадової особи підприємства передбачено ч. 3 ст. 65 Господарським кодексом України, де зазначено, що керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.

Таким чином, враховуючи положення статті 19 Конституції України, а саме: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, визначення посадової особи юридичної особи публічного права повинно бути закріплено саме в законі. Зазначена законодавча прогалина створює можливість різного тлумачення даного визначення, що явно не відповідає вимогам Конвенції про захист прав та основоположних людини, щодо «якості національного закону». Так, зокрема Європейський суд з прав людини у своєму рішенні «Щокін проти України» зазначив концепцію якості закону, а саме з вимогою, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону». Якщо національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов’язків осіб, національні органи зобов’язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Отже, як ми бачимо, якщо закон не містить необхідної чіткості й точності, а в нашому випадку, закон не містить визначення посадової особи юридичної особи публічного права, то відповідно до практики Європейського суду з прав людини, національні органи зобов’язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Відповідно до статті 17 Закону України « Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини », суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Як зазначено вище, відповідно до статті 65 Господарського кодексу України, керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.

Клієнт АБ «Приходько та партнери» на 2018 рік не обіймав жодну із перелічених у статті 65 Господарського кодексу України посад. У той же час, статутом Державного підприємства «Український медичний центр сертифікації» не визнано інших, незазначених у цій статті, осіб посадовими особами.Таким чином, відповідно до норм Господарського кодексу України,особа на 2018 рік не була посадовою особою юридичної особи публічного права.

Національне агентство з питань запобігання корупції підзаконним актом, у формі рішення, затвердило Роз’яснення щодо застосування окремих положень Закону України « Про запобігання корупції » стосовно заходів фінансового контролю, де в пункті 3 зазначило, що під «посадовими особами юридичних осіб публічного права» (відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини першої статті 3 Закону) слід розуміти працівників юридичних осіб публічного права, які наділені посадовими повноваженнями здійснювати організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції. Визначальним при цьому є обсяг функцій (обов’язків) відповідного працівника.

Як ми бачимо, Роз’яснення щодо застосування окремих положень Закону України « Про запобігання корупції » на рівні підзаконного акту містить більш широке тлумачення визначення «посадової особи юридичної особи публічного права» ніж Господарський кодекс України. Однак, враховуючи вищу юридичну силу закону у порівнянні із підзаконним актом, а також враховуючи практику Європейського суду з прав людини, що національні органи зобов’язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід у разі існування неоднозначного, неточного закону (перелік посадових осіб юридичної особи публічного права у Господарському кодексу є вужчим, а тому і більш сприятливим для особи), пріоритет надається все-таки визначенню посадової особи юридичної особи публічного права, що міститься у Господарському кодексі України.

Однак, навіть незважаючи на пріоритетність визначення посадової особи юридичної особи публічного права, що міститься у Господарському кодексі України, старший оперуповноважений все одно не навів жодних доказів наділення особи повноваженнями здійснювати організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції у протоколі про адміністративне правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України.

Враховуючи вищевикладене, а саме не встановлення законами України визначення посадової особи юридичної особи публічного права, практику Європейського суду з прав людини, що національні органи зобов’язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід у разі існування неоднозначного, неточного закону, а також не доведеннястаршим оперуповноваженим факту наділення особою повноваженнями здійснювати організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, доведено, що особа не є посадовою особою юридичної особи публічного права, а тому і не є суб’єктом адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України, оскільки він не  був зобов’язаний подавати щорічну декларацію за 2018 рік відповідно до статті 45 Закону України «Про запобігання корупції».

 1.2. Щодо відсутності субєктивної сторони адміністративного правопорушення

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу про адміністративні правопорушення України, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Відповідно до частини 1, 2 статті 251 Кодексу про адміністративні правопорушення України, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. Обов’язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 247 Кодексу про адміністративні правопорушення України, провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин: відсутність події і складу адміністративного правопорушення;

Вищезазначені норми свідчать про те, що притягнути особу до адміністративної відповідальності можливо лише у разі встановлення в її діях складу адміністративного правопорушення, а саме об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони. Зібрати докази та довести наявність усіх ознак складу адміністративного правопорушення повинен суб’єкт, уповноважений на складання протоколу, у нашому випадку це посадові особи Національної поліції України.

Таким чином, у разі відсутності суб’єктивної сторони адміністративного правопорушення, зокрема вини особи, провадження у справі про адміністративне правопорушення закривається за відсутністю складу адміністративного правопорушення.

 В діях особи відсутня суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України, виходячи із наступного.

Склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України, передбачає існування умислу у несвоєчасному поданні без поважних причин декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Зокрема, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму листі «Щодо притягнення до адміністративної відповідальності за окремі правопорушення, пов’язані з корупцією» від 22.05.2017 року № 223-943/0/4-17 зазначив, що суб’єктивна сторона правопорушення характеризується наявністю вини у формі прямого чи непрямого умислу; вчинення цього діяння через необережність виключає притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Про умисність дій при вчиненні корупційного правопорушення, за яке законом передбачено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність, зокрема говорить Конституційний суд України у своєму рішенні 6 жовтня 2010 року у справі №1-27/2010, де зазначив: «У визначенні правового терміну «корупція» (абзац п’ятий частини  першої статті 1 Закону № 1506) ( 1506-17 ) міститься така ознака діяння, як «використання особою наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття  обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб».

Висновок про наявність в діях особи умисної форми вини при вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України, відповідає судовій практиці, зокрема Київський апеляційний суд у своїй постанові 16 березня 2020 року у справі № 758/1428/19зазначив наступне:

 «Для вирішення питання про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих правопорушень, які охоплюються однією кваліфікацією, суд повинен був встановити, чи є він суб`єктом відповідальності за Законом України «Про запобігання корупції», чому він несвоєчасно подав декларації як за 2017 рік, так і перед звільненням, встановити, що такі дії ОСОБА_1 мають умисний характер та з`ясувати всі інші обставини, які підтверджують наявність чи відсутність всіх ознак складу адміністративного правопорушення, пов`язаного з корупцією, передбаченого ч. 1 ст. 172-6 КУпАП».

Печерський районний суд міста Києва у своїй постанові від 10 серпня 2018 року у справі № 757/29393/18-п зазначив:

 «На умисну форму вини, а також наявність відповідного корисливого або іншого особистого інтересу особи, чи інтересу третіх осіб, як на обов’язкові ознаки корупційного правопорушення також звертає увагу Конституційний Суд України в рішенні від 06.10.2010 року (справа №1-27/2010).

 Разом з тим в матеріалах адміністративної справи відсутні докази, які б підтверджували наявність в діях ОСОБА_3 умислу на порушення вимог фінансового контролю, що зокрема підтверджується і письмовими поясненнями ОСОБА_3».

Соснівський районний суд міста Черкаси у своїй постанові від 27 грудня 2018 року у справі № 712/15439/18 зазначив наступне:

 «А отже, аналіз вказаних норм приводить до висновку, що склад правопорушення за ч.2 ст. 172-6 КУпАП є формальним, обов‘язковим елементом його об’єктивної сторони є умисна дія, тобто умисне неповідомлення або несвоєчасне повідомлення про суттєві зміни у майновому стані, а тому, орган, уповноважений на складання протоколу про адміністративне правопорушення та прокурор, що приймає участь в розгляді таких протоколів судом, зобов’язані довести суду наявність в діях особи, що притягується до адміністративної відповідальності за вчинення цього адміністративного правопорушення, умислу на неповідомлення або несвоєчасне повідомлення суттєві зміни у майновому стані».

 На підставі вищевикладеного, можна констатувати, що відповідальність за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України, наступає лише при наявності умисної форми вини у діях особи, що вчиняє адміністративне правопорушення.

 В діях особи, щодо несвоєчасного подання щорічної декларації, відсутній умисел на таке подання, обґрунтовуючи це наступним.

Подання 29.03.2017 щорічної декларації за 2016 рік, а щорічної декларації за 2018 рік тільки 10.04.2019 року обумовлено тим, що клієнт вважав що він не є суб’єктом декларування, оскільки законодавством не визначено хто є посадовими особами юридичної особи публічного права.

Умисність в діях відсутня, оскільки дана особа вважала, що вона не є суб’єктом декларування і зобов’язана подавати щорічну декларацію. Він не подавав декларацію за 2018 рік, оскільки знав, що на інших підприємствах осіб, які зобов’язані подавати щорічні декларації, повідомляють про даний обов’язок. І зазначені особи повинні затвердити факт їх повідомлення про те, що вони є суб’єктами декларування, своїми підписами. Однак, його ніхто не повідомляв про те, що він є суб’єктом декларування, і про обов’язок подати щорічну декларацію. Зазначені факти свідчать про те, що в діях особивідсутній умисел на несвоєчасне неподання щорічної декларації за 2018 рік.

Даний висновок, а саме неповідомлення особи про те, що вона є суб’єктом декларування, і про обов’язок подати щорічну декларацію, свідчить про відсутність умислу в діях особи на неподання декларації, у зв’язку з чим відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України, повністю відповідає сформованій правовій позиції Верховного суду, зокрема Касаційний кримінальний суд  у складі Верховний Суд у своїй постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 200/18903/17 зазначив наступне:

 «Таким чином, для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 366-1 КК має бути встановлено і доведено, що особа,  уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, знала про обов`язок подати декларацію, передбачену ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», про строк її подання, проте усвідомлено з будь-яких мотивів вирішила  не подавати декларацію і умисно не подала її.

 Стороною обвинувачення не надано достовірних і переконливих доказів того, що ОСОБА_1 знав про обов`язок подати декларацію, передбачену ч.2 ст.45 Закону «Про запобігання корупції» саме в день звільнення, або перед звільненням чи в день звільнення був повідомлений державним органом, в якому він працював, про необхідність подання декларації при звільненні, або отримував повідомлення НАЗК про факт неподання декларації».

На підтвердження даного висновка свідчить наступна судова практика

 Київський апеляційний суд у своїй постанові 16 березня 2020 року у справі № 758/1428/19 зазначив наступне:

 «Враховуючи те, що дії, які охоплюються диспозицією ч. 1 ст.172-6 КУпАП повинні носити умисний характер, для притягнення особи до відповідальності за цією нормою закону має бути встановлено і доведено, що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, знала про обов`язок подати декларацію, передбачену ст.45 Закону України «Про запобігання корупції», про строк її подання, проте з будь-яких мотивів вирішила не подавати декларацію і умисно не подала її.

 Такий висновок апеляційного суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в Постанові від 10 вересня 2019 року (справа №200/18903/17). 

 Підсумовуючи викладене, апеляційний суд зазначає, що як під час розгляду провадження в суді першої інстанції, так і на час його розгляду апеляційним судом не отримано жодних доказів того, що ОСОБА_1 був обізнаним про те, що він є суб`єктом декларування та знав про необхідність подати декларацію як за 2017 рік, так і  за період з 01 січня 2018 року по 28 січня 2018 року.

 З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що в даному провадженні не доведено вчинення ОСОБА_1 адміністративних правопорушень, пов`язаних з корупцією, відповідальність за які передбачена ч.1 ст.172-6 КУпАП, відтак воно підлягає закриттю за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення».

 Вижницький районний суд Чернівецької області у своїй постанові від 28.08.2018 у справі №723/2193/18 зазначив наступне:

«Склад правопорушення за ч.2 ст.172-6 КУпАП є формальним, оскільки обов’язковим елементом об’єктивної сторони є умисна дія – умисне неповідомлення або несвоєчасне повідомлення про суттєві зміни у майновому стані. Тому орган, уповноважений на складання протоколу про адміністративне правопорушення повинен довести в діях особи умисел на неповідомлення або несвоєчасне повідомлення про суттєві зміни у майновому стані. Суб’єктивна сторона даного правопорушення характеризується наявністю вини у формі прямого чи непрямого умислу, вчинення цього діяння через необережність виключає притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Суд, звертає увагу, що у протоколі про адміністративне правопорушення не наведено обґрунтувань та доказів на підтвердження суб’єктивної сторони даного правопорушення. Тобто не встановлені і не доведені вина у формі умислу, мотив (корисливий, особиста зацікавленість, неправильно зрозумілі інтереси служби, тощо) та мета інкримінованого їй правопорушення.

Таким чином, аналізуючи зібрані у справі докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що будь-які докази того, що ОСОБА_1 діяла умисно, усвідомлювала протиправний характер своїх дій, який посягає на встановлений правопорядок, в матеріалах справи про адміністративне правопорушення відсутні».

Враховуючи вищезазначену судову практику, а також обов’язок посадових осіб Національної поліції України, як уповноважених осіб на складання протоколів про адміністративні правопорушення, збирати докази на підтвердження винуватості особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, є очевидним, що у разі не встановлення винуватості особи, та не надання доказів підтвердження такої винуватості, у діях особи відсутній склад адміністративного правопорушення, і тому провадження у справі підлягає закриттю.

Відповідно до частини 3 статті 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачиться на її користь.

Європейський Суд з прав людини у рішенні від 21 квітня 2011 року «Нечипорук і Йонкало проти України» та рішенні від 6 грудня 1998 року «Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанїї» вирішив, що «суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом» і така «доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпції, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою».

Відповідно до принципу «поза розумним сумнівом» зміст якого сформульований у п.43 рішення Європейського суду з прав людини у  справі «Кобець проти України» від 14.02.2008 року, доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпції, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено поза розумним сумнівом.

 Враховуючи положення Конституції України та практику Європейського суду з прав людини, є очевидним, що для притягнення особи до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України необхідно довести умисність в діях. Однак, зазначені аргументи щодо відсутності умислу в діях, не повідомлення останнього про те, що він є суб’єктом декларування, і про обов’язок подати щорічну декларацію, а також враховуючи відсутність в матеріалах справи будь-яких доказів підтвердження умисності не подання щорічної декларації, доведено, що в діях особи відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 Кодексу про адміністративні правопорушення України.

20%
знижка
Якщо ми не передзвонимо протягом дня
Консультація