Якщо невчасно подали декларацію після звільнення з посади

В провадженні Печерського районного суду в місті Києві знаходиться судова справа № 757/8312/19-п щодо притягнення одного з клієнтів АБ “Приходько та партнери”, до адміністративної відповідальності за ст. 172-6 КУпАП, на підставі протоколу про адміністративне правопорушення № 44-01/81/19 (далі – протокол № 44-01/81/19), складеного головним спеціалістом відділу контролю за своєчасністю подання декларацій Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя – уповноважена особа Національного агентства з питань запобігання корупції (далі – НАЗК).

Так, особа 05.08.2016 року була звільнена з посади Головного спеціаліста апарату Київської обласної державної адміністрації за власним бажанням на підставі написаної заяви. 29.11.2018 року ним було отримано повідомлення про факт неподання декларації після звільнення особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. На виконання вимог НАЗК особа подала 08.12.2018 року декларацію після звільнення, тобто встановлений повідомленням десятиденний строк. 13.02.2019 року щодо  особи було складено протокол про адміністративне правопорушення № 44-01/81/19. Разом з тим, провадження відносно Рудяка І.С. підлягає закриттю з огляду на наступне.

Клієнт АБ “Приходько та партнери” притягується до відповідальності за ч. 1 статті 172-6 КУпАП у зв’язку із несвоєчасним поданням декларації після припинення діяльності відповідно до абзацу 2 частини 2 статті 45 Закону України «Про запобігання корупції». У вказаному нормативно-правовому акті не передбачені кінцеві строки подання такої декларації. 

У даній ситуації необхідно взяти до увагу позицію ВССУ, викладену в Інформаційному листі «Щодо притягнення до адміністративної відповідальності за окремі правопорушення, пов’язані з корупцією» від 22.05.2017 року: «Так, для кваліфікації діяння за ч. 1 ст. 172-6 КУпАП необхідним є встановлення несвоєчасності подання декларації, тобто подання поза строком, визначеним законом. Зазначимо, що в ч. 1 ст. 45 Закону визначено кінцевий термін (часові межі), коли уповноважені на те особи зобов’язані подати декларацію, зокрема вміщено формулювання «щорічно до 1 квітня». Разом з тим у випадках, передбачених ч. 2 ст. 45 Закону, тобто в разі припинення здійснення діяльності, цей термін не визначено взагалі. Відсутність законодавчо визначеного терміну подання декларації в разі припинення діяльності унеможливлює безумовну констатацію несвоєчасності такого подання».

Підтримання та посилання саме на таку позицію судами можна спостерігати у справах про відмову в притягненні до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 172-6 КУпАП та закриття провадження у зв’язку із відсутністю складу адміністративного правопорушення, зокрема у рішеннях: Київського апеляційного суду від 16.11.2018 по справі № 364/820/18; Апеляційного суду Луганської області від 12.02.2018 по справі № 428/11936/17; Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22.09.2017 по справі № 344/9125/17; Слов’янського міськрайонного суду від 13.06.2018 по справі № 243/3578/18; Болградського районного суду від 12.03.2018 по справі № 497/62/18; Придніпровського районного суду м. Черкас від 14.09.2018 по справі № 707/1330/18; Кіровського районного суду м. Кіровограда від 02.04.2018 по справі № 397/197/18; Придніпровського районного суд м. Черкас від 26.06.2017 по справі № 711/3356/17; Первомайського міськрайонного суду від 19.07.2018 по справі № 632/827/18 та ін.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

Відповідно до принципу «поза розумним сумнівом», зміст якого сформульований у п. 43 рішення Європейського суду з прав людини ЄСПЛ у справі «Кобець проти України» від 14.02.2008 року, доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено «поза розумним сумнівом». Справи про адміністративні правопорушення є кримінальними для цілей застосування Конвенції, про що зазначено у рішеннях ЄСПЛ «Езтюрк проти Німеччини», «Лауко проти Словаччини», «Рибка проти України»,

Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов’язків осіб, національні органи зобов’язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Об’єктивна сторона адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 172-6 КУпАП полягає в умисному несвоєчасному поданні декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Під несвоєчасністю подання розуміється пропущення кінцевих строків подання декларації, що передбачені статтею 45 Закону України «Про запобігання корупції».

Таким чином, в діянні клієнта АБ “Приходько та партнери” відсутня об’єктивна сторона адміністративного правопорушення, що в свою чергу свідчить про відсутність складу адміністративного правопорушення за ч. 1 статті 172-6 КУпАП. З огляду на вищезазначене, провадження в справі про адміністративне правопорушення стосовно Рудяка І.С. за ч. 1 статті 172-6 КУпАП підлягає закриттю у зв’язку із відсутністю події і складу адміністративного правопорушення (п. 1 ч. 1 статті 247 КУпАП).