ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАХИСТУ ПРАВА НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ НА ПРАКТИЦІ ЄСПЛ

 Право на свободу вираження або краще буде сказати свобода самовираження. Щось неоднозначне і для кожного своє. Будь-яка людина вкладає в це поняття кілька значень: вільно висловлювати свої думки, поширювати їх, а також виражатися за допомогою певних форм, будь-то малюнок, графіті, музичний твір, театральна постановка і т.п. Тобто висловлювати свої думки не тільки усно, але і письмово, а також конклюдентними діями.

 Але чи можна ототожнювати ці два поняття? Може бути одне є складовою частиною іншого? Наприклад, свобода самовираження включає в себе наступні елементи: право людини вибирати свій стиль поведінки, право на вибір манери поведінки (рух, жести, міміка), право на зовнішній вигляд (зовнішність), особисту недоторканність (в сенсі того, що ніхто не може нав'язувати особі способи використання власного тіла) і т. д. І, відповідно свобода самовираження розуміється як складова частина права на свободу вираження поглядів або тісно пов'язана з нею свобода. У всякому разі в законодавстві більшості держави як такої видимої кордону між ними не проводиться; винятком є​ Португалія, в Конституції якої прямо закріплено дане право наступним чином: «людина має право як у внутрішніх характеристиках, так і зовні, в формі яка йому подобається, виражати себе зовні (татуювання, зачіска, тунелі у вухах)». Тому далі ми будемо говорити про право на самовираження як частини на свободу вираження поглядів.

 Дане право в усі часи обговорювалося в правовій сфері. Де закінчуються його межі? А чи можна їх взагалі встановлювати?

На міжнародному рівні право на свободу вираження поглядів знайшло своє відображення в багатьох правових актах, які є загальнообов'язковими для більшості країн. Зокрема, в ст. 19 Загальної декларації прав людини закріплено: «кожна людина має право на свободу переконання і вільне їх виявлення».

 Крім міжнародного рівня своє закріплення дане право знаходить, безсумнівно, і на національному рівні держави. Так, у Франції вільне вираження думок і думок - дорогоцінне право людини, саме тому кожен може вільно висловлюватися, писати, друкувати і т. д., відповідаючи лише за зловживання цією свободою, у випадках, передбачених законом (ст. 11 Декларації прав людини і громадянина).

 Уже понад півстоліття на міжнародному рівні діє ефективний в плані вирішення спорів між громадянами та державою орган - ЄСПЛ, який у своїх рішеннях (маються на увазі рішення по спорах громадян проти Франції) посилається, перш за все на норму із Закону про свободу преси від 29 липня 1881 р., яким регламентуються такі важливі питання, як розмір відповідальності за зловживання свободою друку і її суб'єкти.

 На практиці вже давно не рідкість те, що робота цих норм, їх застосування є якимось грунтом для прийняття рішень на національному та міжнародному рівнях.

 Розглянемо справу Леруа проти Франції від 2 жовтня 2008 р. Обставини справи: 11 вересня 2001 року (в трагічний день падіння «вежі-близнюків»), художник передав до редакції тижневика карикатуру, на якій була зображена дана подія, а знизу виднівся напис: «Ми всі мріяли про це - «Хамас» зробив (перефразована реклама відомого бренду). Карикатурист хотів зобразити руйнування американської імперії в день нападу, що стався у Нью-Йорку. Опублікований малюнок викликав неоднозначні думки. На вимогу префекта республіканський прокурор порушив кримінальну справу проти тижневика (заявник і відповідальний редактор постали перед судом за звинуваченням у виправданні тероризму і посібництва - ст. 24 Закону 1881 р.) Природно, справа вирішилася не на користь художника.

 Після вичерпання всіх механізмів внутрішньодержавної захисту він звернувся в ЄСПЛ, який одноголосно вирішив, що порушення ст. 10 Конвенції тут не було. Демонструючи на малюнку трагічна подія і супроводжуючи карикатуру словом «мріяти», що свідчить про схвалення загибелі людей, художник в очах багатьох людей як - ніби закликав до тероризму. І суд, зазначив, що заходи, прийняті з боку влади мали під собою грунт: забезпечення громадського спокою, запобігання заворушенням чи злочинам. Малюнок, хоча і сам по собі досить характеризує намір заявника, але тим не менше в сукупності з супроводжуючим її текстом карикатура не обмежується критикою американського імперіалізму, підтримуючи і прославляючи його руйнування за допомогою насильства.

 Виходить, що свобода вираження поглядів, по суті, має певні обмеження, які повинні носити під собою досить правильну грунт.

 Шкода-Поль Коста у 2001 р. (тоді він був діючим суддею ЄСПЛ, обраним від Франції), аналізуючи практику суду, зазначив, що дана свобода поширюється не тільки на інформацію та ідеї, які сприймаються прихильно або оцінювані як нешкідливі і безпечні, але і на ті, які зачіпають, турбують державу або частину населення. А обмеження допускаються при дотриманні 3-х умов:

• в законі повинна бути передбачена можливість такого обмеження;
• такі обмеження повинні відповідати одній з легітимних цілей, закріпленої у фінальній частині ст. 10 Європейської конвенції Про захист прав людини і основних свобод»;
• такі обмеження повинні бути визнані необхідними в демократичному суспільстві.

 Іноді ці обмеження виливаються в досить дивну форму. Наприклад, в 2005 р. з прийняттям закону в штаті Вірджинія заборонялося носіння джинсів із заниженою талією, з-під яких видніється нижня білизна. Подібний акт діє і в штаті Луїзіана. Відповідно до нього порушникам загрожує штраф в розмірі 500 доларів або тюремне ув'язнення терміном до 6 місяців.

 Також на початку 2000-х була справа: юнак був заарештований поліцією, в постанові про затримання було написано наступне підставу: «через носіння бейсболки козирком назад». Хлопець був заарештований, адже, на думку поліції, таке носіння бейсболки асоціюється з гангстерської діяльністю. Тому служителі порядку вважають за необхідне закріпити спосіб носіння головного убору, адже це сприятиме почуттю безпеки оточуючих. Але суд зайняв сторону постраждалої в даній ситуації боку, обґрунтовуючи це тим, що введення дрес-коду на носіння бейсболки не відповідає суспільним інтересам.

 Таким чином, свобода на висловлення думки досить специфічне, а його реалізація в сучасному світі наштовхується на ряд певних умовностей. Дозвіл таких в різних країнах відбувається по - різному, але обґрунтованість такого дозволу грунтується на трьох найважливіших принципах обмеження цієї свободи.