ОГЛЯД ПРАКТИКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Огляд практики ВС, що опублікована з 16 серпня по 23 серпня 2018 року

За цей період, рекомендую звернути увагу на наступні висновки, постанови та рішення:

Постанова Верховного Суду щодо порушення принципу безпосередності дослідження доказів

Справа №164/1509/15-к

Скасовуючи виправдувальний і постановляючи обвинувальний вирок, апеляційний суд повинен приділити значну увагу принципу безпосередності дослідження доказів. Адже в такому випадку висновок про винуватість особи робить безпосередньо апеляційний суд, який у зв’язку з цим має забезпечити всі гарантії права на справедливий судовий розгляд, щоб переконатися в тому, що особу не буде засуджено свавільно. Однак коли апеляційний суд вбачає, що доводи апеляційної скарги учасника кримінального провадження в частині неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК України) та/або невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) виглядають обґрунтованими та потребують перевірки, остання здійснюється шляхом повторного дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження, із дотриманням вимог ст. 404 КПК України, що включає безпосереднє дослідження та оцінку доказів щодо таких обставин.

Ця позиція висловлена в постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 5 липня 2018 року (справа № 164/1509/15‑к), прийнятій за результатами розгляду касаційної скарги одного засудженого та захисника іншого засудженого на вирок апеляційного суду.

Висновок, висловлений в постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду про те, що представник, що здійснює захист прав і законних інтересів власника або володільця майна, на яке ухвалою слідчого судді накладено арешт, є суб’єктом апеляційного оскарження такої ухвали.

Справа № 487/5688/16-к

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК України ухвала слідчого судді про арешт майна підлягає апеляційному оскарженню. При цьому Кодексом не встановлено чіткого переліку осіб – суб’єктів права на апеляційне оскарження цієї ухвали, а в п. 10 ч. 1 ст. 393 КПК України вказано: апеляційну скаргу мають право подати інші особи у випадках, передбачених КПК України.

Одним із учасників як кримінального, так і судового провадження є третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт (пункти 25, 26 ч. 1 ст. 3 КПК України). У ст. 64-2 КПК України визначається зміст і процесуальний статус згаданої третьої особи. Водночас в останньому абз. ч. 7 ст. 173 КПК України передбачено: треті особи мають право на захисника та право оскаржити судове рішення щодо арешту майна.

За таких обставин власник майна, щодо якого вирішується питання про арешт, є особою прав, свобод та інтересів якої стосується судове рішення, а отже – належить до категорії «інші особи», які вправі подати апеляційну скаргу на рішення слідчого судді.

У зв’язку з тим, що надаючи професійну правову допомогу, адвокат здійснює захист прав і законних інтересів власника майна, на яке накладено арешт під час досудового розслідування, а конституційне право на таку допомогу не може бути обмежено, висновок апеляційного суду, що представник власника або володільця майна в розумінні п. 10 ч. 1 ст. 393 КПК України не є суб’єктом апеляційного оскарження ухвали слідчого судді, є безпідставним, йдеться в постанові ВС.

Висновок Верховного Суду про необхідність судового захисту інтересів держави саме прокурором від імені суб’єкта владних повноважень має бути обґрунтована і підтверджена належними доказами

Справа №822/1169/17

Участь прокурора в судовому процесі в адміністративних судах (зокрема, касаційне оскарження судових рішень) можливе за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме повинно бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб’єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частини 3, 4 ст. 53 КАС України, ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Суд пояснює, що прокурор не може вважатися альтернативним суб’єктом звернення до суду і замінювати належного суб’єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб’єкта владних повноважень, який відсутній або всупереч вимог закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб’єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб’єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб’єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Суд врахував, що, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, сторонами судового розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін.

Постанова Верховного Суду щодо визнання діяльності терористичною

Справа № 225/6151/15-к

Для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 258-3 Кримінального кодексу України (створення терористичної групи чи терористичної організації) не потрібне рішення органів державної влади про визнання певної діяльності терористичною. Такий висновок зробила колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі ВС, розглядаючи касаційну скаргу прокурора на ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 10 травня 2017 року у кримінальному провадженні за обвинуваченням М. у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 256 КК України (сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності), а саме «ЛНР», «ДНР», які визнані терористичними організаціми. Обставина діяльності «ДНР», як терористичної організації підтверджується зверненнями Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської АсамблеїРади Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, які затверджено постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VІІІ, заявою Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян», схваленою постановою Верховної Ради України від 04 лютого 2015 року № 145-VIII, заявою Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схваленою постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ, в яких «ДНР» та «ЛНР» визначено терористичними організаціями.