Огляд практики Верховного Суду у період з 3 по 14 вересня 2018

Присуджений судом заробіток за час вимушеного прогулу виплачується з утриманням суми податків і зборів

Справа № 359/10023/16-ц 

Роботодавець правомірно утримав податок на доходи фізичних осіб та військовий збір із визначених судом сум стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника та відшкодування йому моральної шкоди. Такого висновку дійшов Верховний Суд.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що системний аналіз законодавства дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Останні підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення, внаслідок чого виплачена працівнику сума зменшується на суму податків і зборів.

Крім того, відрахування податків і обов’язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, з якої також відраховувались би податки і збори.

Одинока мати, у тому числі яка не перебуває у шлюбі, як колишній член сім’ї військовослужбовця не може бути виселена із гуртожитку без надання іншого жилого приміщення

Справа № 493/1942/15-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що питання виселення з гуртожитку має свої особливості, пов’язані з забезпеченням охорони житлових прав мешканців гуртожитків від одностороннього розірвання договору найму і виселення без законних підстав, та регулюється ст. 132 ЖК УРСР, Положенням про гуртожитки і Законом України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків». У ч. 3 ст. 1 цього Закону зазначено, що сфера його дії поширюється на гуртожитки, що є об’єктами права державної та комунальної власності, крім гуртожитків, що перебувають у господарському віданні чи в оперативному управлінні, зокрема, військових частин.

Суди дійшли передчасних висновків про поширення на спірні правовідносини Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків». Разом із тим ці висновки не впливають на законність та обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій про безпідставність цього позову в цілому.

До спірних правовідносин щодо виселення з гуртожитку підлягає застосуванню ст. 132 ЖК УРСР. За правилами цієї норми осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в ч. 2 цієї статті, а також осіб, перелічених у ст. 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

У ст. 125 ЖК УРСР, крім іншого, зазначено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у ст. 124 цього Кодексу, не може бути виселено: сім’ї військовослужбовців; одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

До категорії одиноких осіб можуть бути віднесені й одинокі матері (які не перебувають у шлюбі)

Верховний суд зазначив, що особа з інвалідністю має право на пільговий проїзд

Справа № 711/6330/17-ц

За змістом положень статей 37, 38 Закону України «Про автомобільний транспорт» пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами, забезпечують автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування. Договір перевезення пасажира автобусом на маршруті загального користування укладається між автомобільним перевізником та пасажиром. Для осіб, які користуються правом пільгового проїзду, такий договір вважається укладеним з моменту посадки в автобус.

Таким чином, цим Законом встановлено право пасажира, який користується пільгами на транспорті, безпосередньо скористатися пільговим проїздом, пред’явивши водієві автобуса посвідчення встановленого зразка.

Статтею 38-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачено, що, зокрема, інваліди І групи мають право на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім таксі). Звуження змісту та обсягу права осіб з інвалідністю на пільговий проїзд транспортом не допускається.

Позивач як ветеран війни – учасник бойових дій на підставі п. 7 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» має право на безоплатний проїзд, зокрема, автобусами приміських і міжміських маршрутів, у тому числі внутрірайонних, внутрі- та міжобласних незалежно від відстані та місця проживання. Відповідачу як автомобільному перевізнику, який здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, забороняється відмовлятися від пільгового перевезення, крім випадків, передбачених законом (стаття 37 Закону України «Про автомобільний транспорт»).

Постанова ВС про розподілення судових витрат, пов’язаних з розглядом справи

Справа № 910/23235/17

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив таке. Відповідно до ч. 3 ст. 130 ГПК України у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред’явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача.

Згідно з частинами 1 та 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов’язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Оскільки ТОВ “Х” подало заяву про залучення його як третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, а відповідно до ст. 130 ГПК України у разі відмови позивача від позову право на відшкодування судових витрат передбачено лише відповідачу у справі, при цьому позивач має право відмовитися від позову на будь-якій стадії провадження у справі, то суди попередніх інстанцій закрили провадження у цій справі на підставі п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК України та відмовили ТОВ “Х” у задоволенні заяви про відшкодування судових витрат. У судів попередніх інстанцій не було підстав для застосування у спірних правовідносинах приписів ч. 13 ст. 129 ГПК України, на яку посилається скаржник, оскільки ця справа по суті не розглядалася та спір у ній не вирішувався, а тому й неможливо було дійти однозначного висновку про те, заперечувало чи підтримувало ТОВ “Х” заявлені у справі позовні вимоги та, залежно від цього, розподілити судові витрати названого товариства.

Про практику застосування Верховним Судом (КЦС) інституту малозначних справ

Cправа № 607/9863/17

Призначення цієї новели цивільного процесу є розумне спрощення, ефективність і диференціація процесу, у тому числі й касаційного провадження.

Враховуючи новизну застосування цього процесуального інституту (касаційного фільтра) на практиці, він викликає жваві дискусії, у тому числі у соціальних мережах. Зокрема, користувачі Фейсбуку звернули увагу на ухвалу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від  20 липня 2018 року у справі № 607/9863/17(касаційне провадження № 61-39667 ск 18), в якій ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2018 року виправлено описку та зазначено, що предметом позову у цій справі є стягнення боргу за послуги централізованого опалення.

Основний мотив дискусій – це, на думку дописувачів, неврахування ВС принципу верховенства права та обмеження доступу до правосуддя.

Слід зазначити, що ВС у своїй діяльності безумовно застосовує принцип верховенства права, закріплений у статтях 8, 129 Конституції України, статті 10 ЦПК, підтвердженням чого є численні відповідні судові рішення.

Разом з тим, одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності res judicata (справа ЄСПЛ Brumarescu v. Romania). Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового до виконання рішення суду лише з однією метою — домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (справа ЄСПЛ Ryabykh v. Russia).

У наведеній вище справі предметом спору було стягнення заборгованості за послуги централізованого опалення в сумі 11 260,64 грн. Отже, з урахуванням наведеного ВС і повинен застосовувати імперативні норми процесуального права, враховуючи, що касаційний перегляд є екстраординарною стадією цивільного процесу.

Так, відповідно до пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК єдиним формальним критерієм автоматичного віднесення справи до категорії малозначних є розмір ціни позову (не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму). При цьому частиною третьою статті 389 цього Кодексу суду касаційної інстанції приписано імперативно враховувати, що судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, визначених пунктом 2 цієї норми права.

Зазначені положення процесуального закону не порушують норми Конституції України та міжнародно-правових актів.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

У касаційній скарзі, поданій на судові рішення у зазначеній вище справі, яка в силу закону є малозначною, жодного посилання на те, що є випадки, які б давали можливість суду касаційної інстанції їх розглянути та мотивувати, наведено не було.

Отже, проблема тут не у верховенстві права чи перешкоджанні доступу до правосуддя, а в якості і повноті касаційної скарги, яка була подана у червні 2018 року, при тому, що ВС ще з січня 2018 року напрацьовував практику застосування наведеної вище новели ЦПК як у своїх судових рішеннях, так і у наукових публікаціях суддів ВС з цього питання, які повинні були допомогти учасникам процесу.

ВП ВС висловилася щодо застосування ст. 1212 ЦК України до правовідносин з користування земельною ділянкою без оформлення договору оренди

Справа № 629/4628/16-ц

Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій цей об’єкт розміщений і яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Проте, враховуючи приписи ч. 2 ст. 120 Земельного кодексу України, не є правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій ці будинок, будівля, споруда розташовані.

До моменту оформлення власником об’єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об’єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов’язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.

ВП ВС висловила позицію щодо вирішення спорів про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню

Справа № 320/8269/15-ц

Чинним законодавством України врегульовано способи і порядок звернення стягнення на предмет застави. При позасудовому способі звернення стягнення на предмет застави необхідно враховувати вимоги спеціального закону, яким є Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач – фізична особа та відповідач – ТОВ «Х» уклали кредитний договір. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором сторони уклали договір застави транспортного засобу. Позивач у визначені кредитором строки заборгованості не сплатив, ТОВ «Х» звернулося до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису. Обставини в частині отримання повідомлення про дострокове повернення кредиту позивач також оспорював. Приватний нотаріус вчинив виконавчий напис, яким зобов’язано звернути стягнення на транспортний засіб, що належить на праві власності позивачу, згідно із договором застави для задоволення вимог за рахунок коштів, отриманих від реалізації цього транспортного засобу.

Можливість звернення стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса передбачено законами України «Про нотаріат», «Про заставу», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Разом з тим порядок звернення стягнення на заставне майно врегульовано у Законі України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», який є спеціальним.

Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов’язаний до початку процедури зареєструвати в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі – Реєстр) відомості про звернення стягнення на предмет застави.

Така вимога узгоджується із ч. 1 ст. 27 спеціального закону, згідно з якою обтяжувач, який має намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку, зобов’язаний надіслати боржнику та іншим обтяжувачам письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов’язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.

Вказані вимоги є імперативними і не залежать від розсуду стягувача. Ухилення від надсилання боржнику такого повідомлення, реєстрації в Реєстрі відомостей, а також недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації є порушеннями, зважаючи на які нотаріус не може вчинити виконавчий напис про звернення стягнення на предмет застави.

Відсутність у Законі України «Про нотаріат» та у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України, вимоги до нотаріуса провести перевірку дій стягувача щодо дотримання норм спеціального закону щодо реєстрації в Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження та спливу 30-денного строку з моменту реєстрації не свідчить про можливість нотаріуса не виконати ці вимоги. Коли нотаріус встановлює на стадії відкриття нотаріального провадження, що заява стягувача не містить такої інформації або стягувач не надав необхідних документів, що підтверджують зазначені обставини, це перешкоджає йому вчиняти виконавчий напис.

У зв’язку з викладеним Велика Палата Верховного Суду вважає той факт, що стягувач не дотримався положень ч. 3 ст. 24 та ч. 1 ст. 27 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» і не здійснив реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження до того, як нотаріус вчинить виконавчий напис, достатньою правовою підставою для визнання його таким, що не підлягає виконанню. 

Постанова ВС про правильне визначення характеру відносин при виконавчому провадженні

Справа № 910/23713/17

У справі № 910/23713/17 подано позов про визнання недійсним договору на проведення оцінки майна, арештованого у виконавчому провадженні, сторонами якого є відповідачі, і мотивовано укладенням цього договору з порушенням частин 1, 2, 4 ст. 203 Цивільного кодексу України, ст. 57 Закону України “Про виконавче провадження” та статей 10, 11 Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та оціночну професійну діяльність в Україні”, оскільки оспорюваний правочин було вчинено без згоди власника майна та спрямовано на заниження вартості арештованого майна, що порушує майнові права та інтереси позивача.

Господарський суд міста Києва рішенням від 19 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 травня 2018 року, у позові відмовив. Судові рішення мотивовані відсутністю між відповідачами майново-господарських відносин та виникненням спірних правовідносин на підставі постанови державного виконавця, винесеної у межах виконавчого провадження.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що відносини між учасниками справи регулюються нормами Закону України “Про виконавче провадження” та інших нормативно-правових актів з питань примусового виконання судових рішень.

Водночас відповідні відносини не є цивільно-правовими, оскільки пов’язані виключно зі здійсненням виконавчого провадження, і відтак вони не є предметом регулювання ЦК України, а акти, винесені державним виконавцем, і його дії у процесі виконавчого провадження не підпадають під ознаки правочину в розумінні названого Кодексу, зокрема його статті 202. Тому такі акти і дії в принципі не можуть бути оскаржені за правилами і на підставах, визначених цивільним законодавством. Водночас учасник виконавчого провадження, який вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення порушено його права, не позбавлений права оскаржити такі рішення, дії чи бездіяльність у порядку, встановленому Законом України “Про виконавче провадження” та/або розділом VI Господарського процесуального кодексу України.