Огляд практики Верховного Суду у період з 14 по 27 вересня 2018

Постанова ВС щодо застосування норми про призначення покарання за наявності обставин, які його пом’якшують

Справа № 148/1211/15-к

Якщо суд установив навіть одну з обставин, які пом’якшують покарання: з’явлення із зізнанням, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, то може застосовувати положення ст. 69-1 Кримінального кодексу України (призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують покарання).

Про це йдеться в постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, яка розглянула касаційні скарги двох захисників в інтересах двох осіб, засуджених за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 185 (крадіжка) та ч. 3 ст. 186 КК України (грабіж), на вирок апеляційного суду.

Чоловіки були визнані винуватими у вчиненні за попередньою змовою між собою та іншими особами низки злочинів проти власності. Відповідно до вироку місцевого суду обидва засуджені були звільнені від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки.

Апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції в частині призначеного особам покарання та ухвалив новий вирок, яким призначив кожному із чоловіків покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

У касаційній скарзі захисники просили змінити вирок апеляційного суду, призначивши згаданим особам покарання, не пов’язане з реальним позбавленням волі. Крім того, один із захисників звернув увагу на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно визнав неможливим застосування до засуджених положень ст. 69-1 КК України.

На думку ВС, апеляційний суд дотримався вимог закону, зокрема при призначенні покарання. Водночас колегія суддів ККС ВС не погодилася з позицією суду апеляційної інстанції, який визнав, що наявність лише однієї з перелічених у п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України пом’якшуючих обставин, а саме: щирого каяття, за відсутності іншої – з’явлення із зізнанням, унеможливлює застосування правил ст. 69-1 цього Кодексу при визначенні покарання.

Судді ВС вважають, що формулювання п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України передбачає: наявність будь-якої з обставин, перелічених у ньому (або «з’явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину»), означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення ст. 69-1 КК України застосовуються, якщо суд установив будь-яку з обставин, зазначених у пунктах 1 та 2 ч. 1 ст. 66 КК України.

Разом із тим, враховуючи, що призначене апеляційним судом покарання не перевищує двох третин максимальних строків, передбачених відповідними санкціями ч. 3 ст. 185 та ч. 3 ст. 186 КК України, колегія суддів ККС ВС не вважає, що в цьому випадку суд апеляційної інстанції порушив положення ст. 69-1 КК України.

ВС залишив вирок апеляційного суду без змін

Якщо змінюється територіальна підсудність і справа розглядається спочатку, то суд повинен повторно допитати свідків,- Верховний Суд

Справа № 720/2612/15-к

Суд може не досліджувати раніше отримані докази лише в разі зміни судді, тобто в межах юрисдикції одного суду, який розглядає справу. Якщо ж справа передається з одного місцевого суду до іншого, то потрібно повторно викликати свідків для допиту, а не обмежуватися прослуховуванням звукозапису їхніх попередніх показань.

Такий висновок зробила колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, яка розглянула касаційну скаргу прокурора на вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів.

Відповідно до вироку суду першої інстанції директор ТОВ був визнаний невинуватим у скоєнні злочинів, передбачених частинами 1, 2 ст. 204 Кримінального кодексу України (незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів) у зв’язку з недоведеністю його участі в скоєнні цих злочинів. Апеляційний суд залишив вирок місцевого суду без змін.

Орган досудового розслідування обвинувачував чоловіка в тому, що протягом 2010–2013 років він, зокрема, організував та налагодив роботу з виробництва і продажу клієнтам автозаправної станції фальсифікованого пального.

У постанові ВС звертається увага на те, що обвинувальний акт стосовно особи був направлений на розгляд до Кіцманського районного суду Чернівецької області, з якого був переданий до Хотинського районного суду Чернівецької області. В рамках судового слідства останній досліджував докази у справі, зокрема були допитані свідки. Пізніше, у зв’язку із закінченням повноважень судді, який розглядав справу, та неможливістю утворити новий склад суду, кримінальне провадження щодо директора ТОВ було передано для розгляду в Новоселицькому районному суді Чернівецької області.

У цьому суді справа розглядалася з самого початку − зі стадії підготовчого судового засідання. Крім того, згаданий місцевий суд вирішив повторно не викликати для допиту свідків, а дослідити їхні показання, надані у Хотинському районному суді Чернівецької області, прослухавши звукозапис судового засідання, і надав оцінку зазначеним показанням у вироку.

Цим, як указав ВС, місцевий суд грубо порушив вимоги кримінального процесуального закону. Адже ст. 319 Кримінального процесуального кодексу України передбачає можливість не досліджувати раніше отримані докази лише в разі зміни судді, тобто в межах юрисдикції одного суду, який розглядає справу. Водночас у цьому кримінальному провадженні була змінена територіальна підсудність: в іншому суді справа отримала новий реєстраційний номер, був призначений новий склад суду.

Колегія суддів ККС у складі ВС зробила висновок: рішення місцевого суду про відсутність потреби в повторному виклику свідків для допиту є помилковим і, дослідивши в згаданий спосіб показання свідків, суд першої інстанції не дотримався принципу безпосередності дослідження доказів.

З системного аналізу вимог кримінального процесуального закону слідує, що таке джерело доказів, як показання свідка, суд отримує безпосередньо в судовому засіданні під час його допиту. Отже, в цьому випадку показання свідків, на які міститься посилання у вироку, були отримані з порушенням вимог кримінального процесуального закону, а тому є недопустимими як докази і не можуть бути використані судом.

ВС скасував вирок місцевого й ухвалу апеляційного судів і призначив новий розгляд у суді першої інстанції.

Постанова ВС щодо забезпечення участі перекладача у кримінальному провадженні

Справа № 328/3292/16-к

Слідчий, прокурор або суд забезпечує участь перекладача в кримінальному провадженні, якщо заінтересована особа використала надане їй право на ініціювання залучення перекладача та для цього існують підстави, передбачені законом.

Про це йдеться в постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, яка розглянула касаційну скаргу захисника чоловіка, засудженого за ч. 1 ст. 121 Кримінального кодексу України (умисне тяжке тілесне ушкодження), на вирок апеляційного суду.

Згідно з судовим рішенням місцевого суду особа отримала покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років. Апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання та ухвалив новий вирок: чоловік був позбавлений волі строком на 7 років.

У касаційній скарзі адвокат просив скасувати вирок апеляційного суду, вважаючи, що призначене судом першої інстанції покарання є достатнім для виправлення засудженого. Крім того, захисник вказав на помилковість встановленої судами обох інстанцій обставини, що чоловік є громадянином України, оскільки він є громадянином Російської Федерації. На думку адвоката, у зв’язку з цим у вказаному кримінальному провадженні потрібно було залучати перекладача, оскільки засуджений погано володіє українською мовою, про що в апеляційному суді останньому не надали можливості повідомити.

У постанові ВС зазначається, що апеляційний суд призначив засудженому покарання відповідно до вимог закону. До того ж колегія суддів ККС у складі ВС визнала доводи захисника про те, що засуджений є громадянином РФ, погано володіє українською мовою та у зв’язку із чим залучення перекладача у вказаному кримінальному провадженні було обов’язковим, безпідставними, зважаючи на таке.

Аналіз положень Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про засади державної мовної політики» показує: забезпечення участі перекладача здійснюється в залежності від стадії кримінального провадження слідчим, прокурором або судом за умови використання заінтересованою особою наданого їй права на ініціювання залучення перекладача (в даному випадку – засудженим або його захисником) та наявності для цього передбачених законом підстав.

Як було встановлено, досудове розслідування, провадження в судах першої та апеляційної інстанцій здійснювалося українською мовою, процесуальні документи складені цією мовою і відповідні з них були вручені чоловікові. При цьому ні останній, ні його захисники не вказували на те, що особа погано володіє українською мовою та не просили залучити перекладача.

До того ж під час розгляду справи в апеляційному суді засудженому тричі надавалося слово, а з наявних в матеріалах провадження копій документів убачається, що він є громадянином України.

Колегія суддів ККС у складі ВС зробила такий висновок: зважаючи на наведені обставини та враховуючи, що засуджений не вказував на необхідність залучення перекладача у цьому кримінальному провадженні, в судів не було об’єктивних підстав для залучення перекладача за власною ініціативою.

ВС залишив вирок апеляційного суду без змін.

За виконання ухвали суду про арешт майна для забезпечення позову авансовий платіж не сплачується – Верховний суд

Безпідставно скасувавши законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд помилково вважав, що державний виконавець правомірно виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання з підстав відсутності квитанції про сплату авансового внеску.

Районний суд задовольнив частково позов громадянина про визнання незаконними дій державного виконавця, який повернув виконавчий документ – ухвалу суду про накладення арешту на рухоме майно – як такий, що не оплачений авансовим внеском. Рішення мотивовано тим, що суд, який направив для виконання ухвалу про накладення арешту на майно, звільнений від сплати авансового внеску за подання заяви про примусове виконання рішення.

Однак апеляційний суд скасував ухвалу суду першої інстанції в частині задоволення позову і постановив нову ухвалу в цій частині, якою у задоволенні скарги позивача відмовив. На думку апеляційного суду, дії державного виконавця відповідають вимогам Закону України «Про виконавче провадження».

Позивач звернувся до касаційного суду зі скаргою, яку мотивував тим, що саме суд як державний орган направив для виконання ухвалу про накладення арешту на рухоме майно. А тому він звільнений від сплати авансового внеску за подання заяви про примусове виконання рішення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу позивача задовольнив, про що зазначено у постанові від 05 вересня 2018 року у справі №635/5151/17-ц (провадження №61-3271св18), з огляду на таке.

Апеляційний суд виходив із того, що до виконавчого документа не додана квитанція про сплату авансового внеску, при цьому не надано будь-яке підтвердження того, що позивач звільнений від сплати такого платежу відповідно до приписів ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження».

Натомість касаційний суд вказав, що відповідно до ст. 15 зазначеного Закону сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична особа або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов’язок щодо виконання рішення.

Авансовий внесок у виконавчому провадженні – це кошти внесені стягувачем на окремий бюджетний рахунок, які використовуються виконавцем для організації та проведення виконавчих дій у спосіб та порядок, що встановлені Міністерством юстиції України.

Відповідно до ч. 5 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір не стягується за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що за виконання ухвали суду про накладення арешту на майно, постановленої за результатами розгляду заяви про вжиття заходів забезпечення позову, не сплачується як виконавчий збір, так і авансовий платіж.

Постанова ВС щодо застосування ст.5 КК України про зворотну дію закону про кримінальну відповідальність в часі

Справа № 418/968/16-к

Згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» був збільшений розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, у результаті чого зросла і мінімальна вартість майна, за крадіжку якого настає кримінальна відповідальність. Однак цей нормативно-правовий акт не є законом про кримінальну відповідальність, а тому його прийняття в конкретному випадку не поліпшувало становище осіб, які вчинили злочин.

Про це йдеться в постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, яка розглянула касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду.

Так, відповідно до вироку місцевого суду двох чоловіків було засуджено за ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище). Як зазначається в судовому рішенні, особи, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, діючи за попередньою змовою, шляхом вільного доступу проникли до сараю домоволодіння, звідки таємно викрали кукурудзяне зерно загальною вартістю 150 грн 22 коп.

Апеляційний суд зазначений вирок змінив, перекваліфікувавши дії осіб з ч. 3 ст. 185 КК України на ч. 1 ст. 162 КК України (незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи). До того ж він указав: місцевий суд не врахував вимоги ст. 5 КК України, відповідно до якої закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили діяння до набрання таким законом чинності.

Як зауважив суд апеляційної інстанції, на час постановлення вироку був прийнятий Закон України «Про Державний бюджет України на 2017 рік», відповідно до якого збільшився розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а відтак зросла і мінімальна вартість майна, за крадіжку якого настає кримінальна відповідальність, – до 160 грн. З урахуванням того, що чоловіки викрали майно на суму 150 грн 22 коп., то, на думку апеляційного суду, в їхніх діях був склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК України, а не ч. 3 ст. 185 КК України.

У постанові ВС указав на те, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» не є законом про кримінальну відповідальність, а тому його прийняття у конкретному випадку не поліпшувало становище чоловіків. І це відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року (справа про зворотну дію кримінального закону в часі).

Тому, зауважила колегія суддів ККС у складі ВС, суд апеляційної інстанції неправильно застосував вимоги ст. 5 КК України та передчасно дійшов висновку про необхідність перекваліфікації дій чоловіків.

ВС скасував ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Верховний суд ухвалив рішення у справі про зміну Регламенту ВККС

Справа №9901/460/18

Верховний Суд 18 вересня 2018 року ухвалив рішення в адміністративній справі за позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: члени Громадської ради доброчесності) про визнання протиправними та нечинними положень Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Суд задовольнив позовні вимоги частково.

Зокрема, Суд скасував п.п. 4.10.2. Регламенту, який зобов’язує ГРД завчасно ознайомити суддів зі своїм висновком або інформацією негативного характеру, п.п. 4.10.3, який містить вимоги до змісту та оформлення інформації або висновку ГРД, недотримання яких є підставою залишення без розгляду такої інформації чи висновку, а також п.п. 4.10.6, який передбачає обов’язкове документальне підтвердження повноважень представника ГРД на засіданні ВККС. Суд скасував зазначені підпункти Регламенту ВККС з моменту набрання рішенням суду законної сили.

Натомість Суд залишив без змін п.п. 4.10.1 Регламенту, в якому йдеться про порядок подання інформації чи висновку ГРД до Вищої кваліфкомісії, та п.п. 4.10.5, яким визначено порядок розгляду Вищою кваліфікаційною комісією висновку або інформації ГРД. Саме ці положення Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України стосуються забезпечення законності та прав суддів при проходженні ними кваліфікаційного оцінювання.

Люстрація може бути використана тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб’єкт люстрації

справі № 800/186/17

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши 18 вересня 2018 року адміністративну справу за позовом до Вищої ради правосуддя про визнання незаконним та скасування рішення.

Суд задовольнив позовні вимоги позивача, визнав незаконним та скасував рішення Вищої ради правосуддя від 25 квітня 2017 року № 988/0/15-17 про визнання порушення суддею Верховного Суду України вимог щодо несумісності та звільнення його з посади. Також суд скасував ухвалу Вищої ради правосуддя від 23 травня 2017 року № 1223/0/15/-17 про залишення без розгляду заяви позивача про звільнення з посади судді Верховного Суду України у відставку.

Суд зауважив, що люстрація може бути використана тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб’єкт люстрації, створенню життєздатної вільної демократії шляхом використання суб’єктом службового становища з метою порушення прав людини або блокування процесу демократизації.

Надаючи оцінку спірному рішенню ВРП з урахуванням принципів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського Суду з прав людини, колегія суддів встановила порушення принципу пропорційності, оскільки в цьому випадку втручання у права особистості (звільнення позивача на підставі порушення вимог щодо несумісності) не виправдовують мету люстраційного процесу. У рішенні також зазначено, що позивач мав намір самостійно відсторонитися від здійснення державної влади, надавши заяву про відставку 11 липня 2016 року, що вже було б результатом, на який спрямована люстраційна процедура.

Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача, з урахуванням поданої ним заяви про відставку, по відношенню до легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими та такими, у яких немає необхідності у демократичному суспільстві.

Роз’яснення судді  Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду щодо особливостей застосування строків звернення суб’єктів владних повноважень до адміністративного суду у справах, пов’язаних з триваючими правопорушеннями

Пропуск процесуального строку не повинен слугувати засобом легалізації триваючого правопорушення. Буквальне застосування строків звернення до суду з позовами суб’єктів владних повноважень до суб’єктів господарювання з метою застосування адміністративно-господарських санкцій або протилежних позовів суб’єктів господарювання про визнання неправомірними відповідних рішень суб’єктів владних повноважень може дозволити останнім “легалізовувати” у судовому порядку триваючі, в т.ч. грубі, порушення законодавства у сфері регулювання підприємницької діяльності. Проблема у деяких сферах має масштабний характер та є складною для вирішення.

Таким чином, варто окреслити, що особливостями застосування строків звернення суб’єктів владних повноважень до адміністративного суду у справах, пов’язаних з триваючими правопорушеннями, є:

1) триваюче правопорушення передбачає перебування у стані безперервного тривалого вчинення особою протиправних дій (бездіяльності), у зв’язку із чим, зазвичай, це не повинно вважатися пропуском встановленого законом строку звернення до адміністративного суду з позовом суб`єкта владних повноважень стосовно притягнення правопорушника до юридичної відповідальності і це, також, не може бути однозначною підставою для відмови у застосуванні державою примусових заходів, спрямованих на припинення такого правопорушення;

2) встановлення строків звернення до адміністративного суду та залишення позовної заяви без розгляду на підставі їх пропуску не може слугувати меті легалізації триваючого правопорушення та, відповідно, здійснення незаконної діяльності (бездіяльності);

3) строк притягнення до відповідальності публічно-правового характеру встановлюється передусім щодо форм відповідальності майнового (фінансового) характеру та, як правило, не повинен застосовуватися стосовно вжиття заходів юридичної відповідальності, які спрямовані на припинення неправомірної поведінки.