ОБ’ЄКТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ У СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Впродовж останніх років Україна входить в трійку країн, поряд з Італією та Росією, за кількістю скарг до Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ). Відповідно до статистики, оприлюдненої на офіційному сайті ЄСПЛ, Україна посідає перше місце за кількістю скарг, що чекають свого розгляду (з 96 тисяч скарг, 15,5 тисяч – проти України).

Більше половини всіх заяв, поданих до Суду з часу його заснування, стосуються порушень статті 6 Конвенції, в якій ідеться про справедливий судовий розгляд у розумні строки. 58% порушень, констатованих Судом, стосуються або статті 6 (право на справедливий судовий розгляд), або статті 1 Протоколу №1 (захист права власності).

На сьогоднішній день, коли Україна підписала угоду про асоціацію з Європейським Союзом, проходить безповоротний процес адаптації норм чинного законодавства до європейських стандартів, чільне місце серед яких, займають рішення судових установ. Важливість рішення ЄСПЛ як особливого типу вердикту, постановленого наднаціональною судовою установою, юрисдикція якої визнана іноземними державами, полягає в тому, що такі рішення мають значення не лише для країни, відносно якої констатовано наявність порушень прав та свобод людини, але й для інших держав-учасниць, які на підставі позитивного досвіду висновків ЄСПЛ та прикладів виконання таких рішень можуть заздалегідь передбачити можливі проблеми, пов’язані з забезпеченням прав та свобод на національному рівні.

Україна, впродовж останніх років, активно почала використовувати у своєму законодавстві вищезгадану практику. Про пріоритетне значення даних судових рішень свідчить прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Про обов’язковість виконання рішень Україною свідчить стаття восьма та сімнадцята даного закону: «виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття Рішенням статусу остаточного», «суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику суду як джерело права».

В даному контексті важливе місце займає речове право, а саме об’єкт права власності. Актуальність теми дослідження полягає у тому, що:

1. ЄСПЛ дещо інакше тлумачить дане поняття в порівнянні з Цивільним кодексом України (ст. 177);
2. Судова практика ЄСПЛ відіграє рекомендаційне значення для реформування законодавства України.

Виходячи з практики ЄСПЛ, об’єктом права власності може бути будь-яке майно. Однак до поняття власності належать також активи приватного права, що за своєю природою не є «фізичною власністю». Це зокрема акції та грошові вимоги, засновані на договорі. Також поняття «майно» охоплює деякі економічні вигоди, наприклад, пільги, що отримуються відповідно до систем обов’язкового страхування. В одному зі своїх рішень суд вказав, що поняття «майно» має автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі.

З цього приводу слід наголосити, що в рішеннях ЄСПЛ інститут захисту права власності отримав особливий розвиток, який можна визначити як відхід від речово-правової концепції, що характерна для українського законодавства. ЄСПЛ виділяє дві ознаки для кваліфікації такого об’єкта правовідносин як «майно»:

1. Економічна цінність. В тлумаченні європейських суддів інститут захисту права власності повинен поширюватися на всі оборотоздатні об’єкти, яким притаманні певні ознаки економічної цінності незалежно від їх природи (матеріальної чи нематеріальної);
2. Реальність. Майно повинно реально існувати, бути наявним. Практика ЄСПЛ свідчить, що ст. 1 Протоколу № 1 застосовується лише до реально існуючого майна, а не до права набувати власність. В даному контексті показовою є справа Малоус проти Чехії, де суд не погодився з заявником у тому, що він володів правом власності на майно, яке було експропрійовано (примусово позбавлено власності) в батька заявника на підставі національного закону 1948 року.

Аналізуючи дві наведені ознаки, можна дійти висновку, що концепція права власності не обмежується матеріальними речами і містить весь спектр нематеріальних об’єктів від інтелектуальної власності до прав вимоги. Прикладами можуть слугувати зобов’язальні права вимоги, що є об’єктами приватних правовідносин, вимоги встановлені судовими рішеннями (грошові вимоги до держави через повернення податків, відшкодування шкоди в процесі адміністративних проваджень).

За сучасних умов розвитку суспільства відбувається значне розширення кола об’єктів права власності: поряд із речовими з’являється значна кількість неречових (безтілесних) об’єктів, що розуміються як такі, що мають грошову оцінку, але являють собою майновий об’єкт немайнового характеру. До таких відносять об’єкти промислової, фінансової і комерційної власності, зокрема інформацію. Серед нових об’єктів права власності виділяють тканини та органи людини, що можуть бути предметом трансплантації.

Підсумовуючи все вищесказане, можна дійти висновку, що судова практика ЄСПЛ стала досить важливою в останні роки та відіграє значне місце у реформуванні українського законодавства. Вона не лише носить певний рекомендаційний характер, а й розширює та конкретизує сфери відносин, які потрібно регулювати конкретними нормами права.