НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ СУДІВ? ЧИ ШТУЧНЕ СТВОРЕННЯ УМОВ ДЛЯ КОРУПЦІЇ?

Повертаючись до питання корумпованості судів в Україні, в черговий раз хочеться відмітити, що держава провокує такі умови, за яких судді приймають неправосудні рішення «законно». В Україні відсутній прецедент, як джерело права. Разом з тим, кожен практикуючий юрист посилається на рішення та роз’яснення вищих судів. Знання законодавства та практики суду дає можливість юристу спрогнозувати результативність претензійно-позовної роботи. В європейських країнах більшість спорів вирішуються в досудовому порядку, тому що є чітке законодавство і є чітка позиція суддів.

Кожен розуміє, що борг за договором потрібно повернути, пропуск строків позовної давності є підставою для відмови у позові, є вичерпний перелік підстав поновлення процесуальних строків тощо.

Український підхід унікальний! Підхід вищих судів дає підстави говорити, або про некомпетентність суддів або про штучне створення двоякості судочинства, аби суди нижчих інстанцій використовували ту судову практику, яка є більш вигідною, і за рахунок чого можливо створити умови сприятливі для корупційних ризиків.

Простіше говорячи, в українському судочинстві можливо по абсолютно ідентичних спорах (з тими ж сторонами, за тих же обставин, з тих же підстав) приймати абсолютно протилежні рішення.

Для прикладу фабула. Позивач звертається до суду з позовною заявою в цивільному судочинстві, суд повертає заву позивачу у зв’язку із порушенням підсудності (місце знаходження відповідача за територіальністю знаходиться в підсудності іншого суду), після повернення позову Позивач звертається  до належного суду, однак з порушенням строків позовної давності.

Вказана фабула щонайменше двічі розглядалась Верховним судом України.

Так, відповідно до Постанови ВСУ від 02.12.2015 у справі № 6-895цс15, Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі – МТСБ України) звернулось з позовом про відшкодування регресних витрат, пов'язаних з виплатою страхового відшкодування  до Особи _1 в Московський районний суд м. Харкова. Вказаним судом позовну заяву повернуто позивачу у зв’язку з тим, що справа не підсудна цьому суду, та роз'яснено право на звернення з позовом за місцем реєстрації відповідача.

МТСБ України звернулось до Комінтернівського районного суду м. Харкова з цією ж позовною заявою, однак з пропуском строків позовної давності.

За результатами розгляду вказаної справи ВСУ сформулював наступну  правову позицію: «За змістом статті 257, частини другої статті 264, частин четвертої, п’ятої статті 267 Цивільного кодексу України, частини першої статті 118, частини першої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України  (далі – ЦПК України) перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності.»

Разом з тим, відповідно до Постанови ВСУ від 22.03.2016 у справі № 6-2755ц17, МТСБ України звернулось з позовом про відшкодування регресних витрат, пов'язаних з виплатою страхового відшкодування  до Особи _2 в Ставищенського районного суду Київської області. Ухвалою цього суду від позовну заяву повернуто позивачу у зв’язку з тим, що справа не підсудна цьому суду, та роз’яснено право на звернення з позовом за місцем реєстрації відповідача.

МТСБ України звернулось до Оболонського районного суду  м. Києва з вищезазначеною позовною заявою. Районний суд, керуючись практикою Верховного суду, відмовив у задоволені позову, посилаючись по суті на правову позицію викладену викладену ВСУ.

Однак, ВСУ розглядаючи вказану справу, дійшов до абсолютно протилежного висновку: «Відповідно до частин четвертої, п᾿ятої статті 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.»

Далі із суті Постанови, ВСУ дійшов висновку, що звернення з позовом до неналежного суду є підставою для поновлення строків позовної давності. Як результат ухвалення абсолютно протилежного рішення.

Далі ВСУ вказую, що у судових рішеннях наданих для порівняння, встановлено різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Аналіз описаного вище дає підстави говорити, що ВСУ навіть не помітив, що сторони у справі одні і ті ж, спір абсолютно ідентичний, за ідентичних обставин. А результати розгляду справи абсолютно протилежні.

Тепер суди нижчих інстанцій, абсолютно правомірно, використовують ту судову практику, яка є вигідною у кожному індивідуальному випадку.

Питання. Це некомпетентність судів? Чи штучне створення умов для корупції в Україні?