АНАЛІЗ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ВІД 04.07.2018 РОКУ ПО 01.08.2018 РОКУ

Розглянемо постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарськго суду від 04.07.2018 року по 01.08.2018 року.

Справа № 686/114/16-ц, постанова від 04.07.2018 року

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду скасував ухвалу апеляційного суду, що відмовив у задоволенні заяви про зменшення розміру судового збору учасника судового процесу - відповідача, з якого  стягнуто заборгованість за кредитним договором у сумі 48 609,99  дол. США та пеню у розмірі 2 000 грн.  Його апеляційну скаргу судом визнано неподаною та повернуто через порушення положень ст. 8 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент прийняття оскарженого рішення).

Направляючи справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, Верховний Суд виходив із того, що положення статей ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» не містять вичерпного й чітко визначеного (чіткого) переліку документів, які можна вважати такими, що підтверджують майновий стан особи. У кожному конкретному випадку суд встановлює можливість особи сплатити судовий збір на підставі поданих нею доказів щодо її майнового стану за своїм внутрішнім переконанням. Водночас підстави для відмови суду у подібних клопотаннях мають бути достатньо аргументовані.

Свій висновок суд касаційної інстанції обґрунтував тим, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, вимога про сплату державного мита є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред’явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (п. 111 рішення ЄСПЛ від  20 лютого 2014 року у справі «Шишков проти Росії» («Shishkov v. Russia»)).

Отже, оцінюючи фінансове становище особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового становища.

Справа № 219/11736/16-ц, постанова від 11.07.2018 року

Відповідно до статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Тобто обов’язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно її вини, а після відшкодування до держави переходить право вимоги до винної особи.

Виходячи з системного аналізу статей 1, 11 та 19 вказаного Закону України, встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі статті 19 зазначеного Закону.

Разом з цим, ч. 9 статті 86 Кодексу цивільного захисту України передбачено, що забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування. Отже, відповідно до закону, пред’являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник цього майна має спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, добровільно передати пошкоджений чи зруйнований внаслідок терористичного акту будинок чи майно місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, чого позивачка не зробила

Будь-який інший порядок визначення розміру відшкодування за пошкоджену квартиру, внаслідок такої надзвичайної ситуації, як терористичний акт, на теперішній час відсутній.

Справа № 911/2635/17, постанова від 11.07.2018 року

Частиною 1 статті 254 Господарського процесуального кодексу визначено, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов’язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Проте як цивільний так і господарський процесуальний закони не конкретизують, хто ж саме є такі особи, яким чином суди повинні з’ясувати належність інших осіб до суб’єктів апеляційного оскарження.

Особа, яка вважала, що у судових рішеннях вирішено питання про її права та обов’язки, звернулася до апеляційного суду із відповідною скаргою у якій просила залучити її до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору як особу, яка не брала участі у справі, проте суд першої інстанції прийняв рішення про її права та інтереси, як власника розташованих на спірній земельній ділянці частини об’єктів нерухомості.

Ухвалою апеляційного суду в задоволенні заяви відмовлено у зв’язку з урахуванням предмету спору та встановлених у справі обставин, рішення суду у даній справі жодним чином не може вплинути на права, обов’язки та інтереси згаданої особи. Водночас за зазначеною апеляційною скаргою суд відкрив провадження та своєю постановою відмовив у задоволенні апеляції.

Частина 1 ст. 254 ГПК України визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та обов’язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв’язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов’язок і такий зв’язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Отже, рішення є таким, що прийняте про права та обов’язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов’язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов’язки таких осіб.

Справа № 336/6535/16-ц, постанова від 11.07.2018 року

Позовна заява енергетичної компанії (Відкрите акціонере товариство «Запоріжжяобленерго») мотивована тим, що контролерами рейдової бригади   ВАТ під час перевірки дотримання Правил користування електричною енергією для населення (ПКЕЕ) було виявлено магніт, встановлений на розрахунковому електролічильнику, внаслідок чого обліковий механізм зупинено, а лічильник не враховував спожиту електроенергію. Тобто споживач здійснив дії, які призвели до споживання необлікованої електроенергії. По даному факту був складений акт, який відповідачі підписувати відмовилися, але його підписали три представники ВАТ.

Суд першої інстанції, встановив, що відповідачі заперечували факт втручання у роботу приладу обліку електричної енергії шляхом встановлення на лічильник магніту, що призвело до зміни його показів, та що експертизи для підтвердження цього факту позивач не проводив. З огляду на ці обставини суд дійшов висновку, що ВАТ не надало суду належних і допустимих доказів на підтвердження факту втручання відповідачами в роботу електролічильника, а отже, не довело своїх позовних вимог. У зв’язку з вищевикладеним суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову про стягнення вартості необлікованої електричної енергії.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду визнав, що факт втручання споживача в роботу приладів обліку, в тому числі й дій споживача, які призвели до зміни показів приладів обліку, зокрема шляхом впливу магнітного поля, у разі невизнання ним такого факту, в обов’язковому порядку має бути підтверджений експертизою, що передбачено нормативно-правовим актом - Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженою постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 4 травня 2006 року № 562.

Справа № 915/1145/17, постанова від 17.07.2018 року

Товариство з обмеженою відповідальністю в особі керуючого санацією – арбітражного керуючого звернулося до господарського суду з позовом до ТОВ про визнання недійсним ліцензійного договору (Договір) про передачу прав на використання торговельної марки.

Позовні вимоги були мотивовані, тим що: оспорюваний правочин підписаний зі сторони ліцензіара неуповноваженою особою за відсутності доказів його схвалення юридичною особою; у договорі підроблено дату його укладення; наявний дефект відтиску печатки позивача, що міститься на договорі; ліцензіар продовжував повноцінне використання майнових прав за свідоцтвом на торговельну марку у такий спосіб, якби цей договір не приймався до виконання і не укладався взагалі.

Апеляційний господарський суд, скасувавши негативне для позивача судове рішення, прийняв нове – про задоволення позову, з чим погодився і Верховний Суд.

Для проведення технічної експертизи документа (реквізитів документа, друкарських форм) необхідний його оригінал, який на вимогу суду відповідачем не був наданий, апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про неможливість проведення експертного дослідження (за відсутності об’єкта дослідження).

При цьому суд зауважив, що у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та які ці докази мають значення, може визнати обставину, для з’ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

З огляду на викладене, врахувавши розподіл обов’язків доказування, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачем не спростовано твердження позивача щодо дати укладення Договору. Наведене також стосується і доведення обставин щодо справжності відтиску печатки позивача на Договорі, а також повноважень особи, яка підписала Договір на день його укладення.

Отже позовні вимогі про визнання Договору недійсним з підстав, передбачених приписами ч.ч. 1, 2, 3, 5  ст. 203 ЦК України, ч. 1 ст. 215 ЦК України є законними та обгрутованими.

Верховний Суд зазначив, що ч. 2 ст. 42 ГПК України встановлено, що учасники справи зобов’язані, зокрема: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази,згідно з вимогами ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. 

Справа № 713/1528/16-ц, постанова від 18.07.2018 року

Жінка, яка проживала у незареєстрованому шлюбі з померлим звернулася до суду із позовом про зміну черговості та одержання права на спадкування мотивуючи це тим, що право на спадкування за законом у першій черзі має син спадкодавця, а вона - у четвертій черзі. Із спадкодавцем остання проживала однією сім’єю, була пов’язана спільним побутом, мала взаємні права та обов’язки. На час відкриття спадщини спадкодавцю виповнилося 75 років. За останні два роки до своєї смерті він важко хворів, не міг самостійно піклуватися про себе і потребував постійної допомоги. Його рідний син проживав зі своєю сім’єю окремо і не доглядав свого батька навіть перед його смертю.

При цьому позивачка опікувалася, доглядала та матеріально забезпечувала померлого протягом 10 років, весь цей час проживала з ним однією сім’єю, вони були пов’язані спільним побутом та мали взаємні права та обов’язки, а тому на її думку остання є спадкоємцем першої черги.

Судами першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позовних вимог відмовлено у зв’язку із тим, що позивачем не надано належних доказів  того, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала та надавала іншу допомогу спадкодавцю, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Сам факт спільного і тривалого проживання однією сім’єю не є достатньою підставою для застосування положень частини другої статті 1259 ЦК України.

Суд погодився із такими висновками та вказав, що за змістом частини другої статті 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Підставами для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкоємцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами, тощо); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом. Для задоволення такого позову необхідна наявність всіх п’яти вищезазначених обставин.

У матеріалах справи міститься довідка про те, що пенсія померлого суттєво перевищувала пенсію позивача, що свідчить про неможливість останньої матеріально забезпечувати спадкодавця, а також довідка про те, що син померлого здійснював поховання свого батька самотійно.

Справа № 916/3255/17, постанова від 24.07.2018 року

Місцевим господарським судом було відкрито провадження у справі та проведено підготовче засідання у ній. Однак після закінчення підготовчого засідання та призначення розгляду справи по суті вказану позовну заяву залишено без руху у зв’язку із несплатою судового збору у повному обсязі та надано строк для усунення виявлених недоліків.

Позивачем у встановлений судом строк недоліки позовної заяви не усунуто, у зв’язку з чим ухвалою місцевого господарського суду позовну заяву залишено без розгляду.

Судом апеляційної інстанції вказане рішення скасовано, а справу передано для подальшого розгляду до суду першої інстанції.

Касаційний господарський суд переглянувши справу за касаційною скаргою відповідача залишив рішення апеляційного суду без зміни та в обґрунтування своєї позиції зауважив наступне.

Відповідно до частини одинадцятої статті 176 ГПК України суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 162, 164, 172 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня вручення позивачу ухвали.

Відповідно до ч. 13 ст. 176 ГПК України якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду.

У даному ж випадку суд першої інстанції закрив підготовче провадження та призначив справу до розгляду по суті у судовому засіданні, а вже потім на підставі частини одинадцятої статті 176 ГПК України постановив ухвалу про залишення позовної заяви без руху. Проте залишення позовної заяви без руху в даному разі могло мати місце лише до відкриття підготовчого провадження у справі.

Отже, суд першої інстанції, встановивши вже на стадії розгляду справи по суті, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 162, 164, 172 цього Кодексу, мав здійснити розгляд справи по суті, а судові витрати, пов’язані з розглядом справи, розподілити за результатами такого розгляду відповідно до статті 129 ГПК України.

Таким чином суд першої інстанції через власний недогляд не звернув на стадії відкриття провадження у справі уваги на часткову недоплату учасником справи суми судового збору. Водночас такий факт не має створювати такому учасникові перешкод у доступі до правосуддя на подальших стадіях провадження у справі. Такий підхід до вирішення даного питання узгоджується із засадою (принципом) верховенства права, закріпленим у пункті 1 частини третьої статті 3 та частині першій статті 11 ГПК України, є за даних обставин справедливим та таким, що виправдовує правомірні сподівання особи на розгляд її справи судом у розумний строк.

Справа № 180/683/13-ц, постанова від 25 липня 2018 року

Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

У відповідності до статті 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Відповідно до статті 383 ЦПК України 2004 року сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Статтею 387 ЦПК України 2004 року встановлено, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи.

Верховний Суд звернув увагу на те, що згідно з підпунктом «а» підпункту 164.2.14 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров’ю.

Отже, чинним податковим законодавством передбачено, що суми відшкодування немайнової (моральної) шкоди, стягнуті на підставі судового рішення, включаються до оподатковуваного доходу платника податку, відповідно підлягають оподаткуванню, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров’ю.

Справа № 382/1039/16-ц, постанова від 25.07.2018 року

При звільненні працівника у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці а саме, через скорочення штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗПП України), діють переваги на залишення на роботі, що встановлені статтею 42 цього Кодексу законів про працю. При цьому до кола працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, і працівники, які не мають таких переваг, а тому підлягають звільненню, входять всі працівники, що займають таку ж посаду і виконують таку ж роботу на підприємстві, а не тільки тих, хто працює в структурному підрозділі, в якому виконував роботу чиобіймав посаду працівник, який підлягає звільненню.

Суд не прийняв до уваги аргументи відповідача (роботодавця), що посади інженерів неможливо порівняти через різні функціональні обов’язки інженерів, а тому порівнював між собою кваліфікацію лише двох працівників структурного підрозділу,в якому працював позивач.

Справа № 333/5649/16-ц, постанова від 25.07.2018 року

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду зазначив, що відповідно до пункту 1.7  діючого до цього часу наказу Міністерства охорони здоров’я СРСР від 08 вересня 1988 року № 694 «Про заходи з подальшого вдосконалення медичного освідування для встановлення факту вживання алкоголю та стану сп’яніння» та пункту 2 Тимчасової інструкції про порядок медичного огляду для встановлення факту вживання алкоголю і стану сп’яніння, затвердженої Міністерством охорони здоров’я СРСР від 01 вересня 1988 року № 06-14/33-14, медичний огляд для встановлення факту вживання алкоголю і стану сп’яніння робиться в спеціалізованих кабінетах наркологічних дипансерів (відділень) лікарями психіатрами-наркологами або в лікувально-профілактичних установах лікарями психіатрами-наркологами і лікарями інших спеціальностей, що пройшли підготовку.

Таким чином, проведення медогляду позивача лікарем обласного державного клінічного наркологічного диспансеру, відповідає вимогам щодо проведення таких медоглядів.

При цьому акт складений у медпункті вокзалу не є належним доказом, який би підтверджував факт перебування позивача у тверезому стані, оскільки обстеження відповідно до вимог проведення медичного огляду для встановлення факту вживання алкоголю і стану сп’яніння не проводилося, особи, що підписали та склали акт не є фахівцями в галузі медицини.  Суд також враховує і те, що стан алкогольного сп’яніння (рівень алкоголю в крові) можна визначити тільки спеціальними засобами та особою, яка має медичну освіту.

Відповідно до п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р. № 9  роз’яснено, що вирішуючи справи про поновлення на роботі осіб, трудовий договір з якими розірвано на підставі п. 7 ст. 40 КЗпП, суди повинні мати на увазі, що з цих підстав можуть бути звільнені з роботи працівники за появу на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння у будь-який час робочого дня, незалежно від того, чи були вони відсторонені від роботи, чи продовжували виконувати трудові обов’язки. Для працівника з ненормованим робочим днем час знаходження на роботі понад встановлену загальну тривалість вважається робочим.

Нетверезий стан   працівника   або   наркотичне  чи  токсичне  сп’яніння можуть бути підтверджені як медичним  висновком,  так  і  іншими видами  доказів (ст.27 ЦПК ),  яким суд має дати відповідну оцінку. 

Справа № 809/1174/17, постанова від 27.07.2018 року

Позивач придбав у нерезидента транспортний засіб - легковий автомобіль марки «BMW», модель «Х3», 2013 року випуску, який був в експлуатації та вартість якого становить 12 300,00 євро, що підтверджується рахунком-фактурою, випискою з банку та листом продавця про перерахунок вказаної суми грошових коштів. З метою здійснення митного оформлення цього автомобіля в електронній митній декларацієї митна вартість була визначена саме за ціною договору.

Між тим, Митниця (відповідач) у зв’язку з  відсутністю у документах, зазначених у ч. 2 ст. 53 МК України, всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів чи відомостей щодо ціни відмовила у митному оформленні (випуску) товарів, про що прийняла картку відмови та рішення про коригування митної вартості, відповідно до якого, застосовуючи  резервний метод, визначила митну вартість імпортованого автомобіля у розмірі 14 329,00 євро,

Наведене стало підставою адміністративного позову про визнання протиправними та скасування вказаної картки відмови в прийнятті митної декларації, митному оформленні випуску чи пропуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення та рішення про коригування митної вартості товарів.

Адміністративним судом, рішення якого залишено без змін постановою апеляційного адміністративного суду, позов був задоволений, з чим також погодився і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.

Декларант зобов’язаний, зокрема, подавати митному органу достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об’єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню (ч. 2  ст. 52 МК України). Відповідно до ст. 53 МК України, у випадках, передбачених МК України, одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення.  Серед таких документі, в тому числі, наявні рахунок-фактура (інвойс); якщо рахунок сплачено, - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару; за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару.

Щодо обов’язквів Митниці, то у рішенні про коригування заявленої митної вартості, митний орган повинен навести пояснення щодо зроблених коригувань та зазначити докладну інформацію, яка використовувалася митним органом при визначенні митної вартості оцінюваних товарів із застосуванням резервного методу.

Отже, відповідачем не було доведено наявність у нього обґрунтованого сумніву у правильності визначення позивачем митної вартості товарів, натомість позивач підтвердив заявлену митну вартість товарів необхідними документами. Зазначене, в свою чергу, свідчить про відсутність підстав для коригування митної вартості імпортованого позивачем товару та протиправність прийнятого Митницею рішення про коригування митної вартості товарів.

Визначення митної вартості за резервним методом здебільшого здійснюється спеціально створеною комісією, яка надає експертну оцінку об’єкту, що перетинає кордон. При використанні даного методу припускається більша порівняно з іншими методами гнучкість, тобто використання цінових довідників, що містять повний опис товарів на асортиментному рівні; каталогів і подібних видань, даних про біржові котирування цін; використання статистичних даних про звичайні рівні комісійних, знижок, прибутку, тарифів на транспорт тощо.

Верховний Суд України  в постанові від 12 грудня 2011 року   у справі № 21-378а11, відхиляючи скаргу митниці,  відзначав, що касаційний суд у справі, що переглядається, дійшов правильного висновку про протиправність рішень митного органу щодо застосування шостого (резервного) методу визначення митної вартості товару без послідовного застосування попередніх п’яти, як це встановлено частиною п’ятою статті 266 МК, та без обґрунтування неможливості їх застосування.

Справа № 754/8605/16-ц, постанова від 01.08.2018 року

Колишній працівник звільнений на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін) звернувся із позовом до роботодавця про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні вважаючи суму компенсації за невикористані відпустки умисно заниженою та посилаючись при цьому на дані довідок про заробітну плату та про доходи, що на його думку є підставою для застосування норм ст. 117 КЗпП України, тобто виплат компенсації за затримку розрахунку при звільненні.

Рішенням суду першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд позовні вимоги задоволено у повному обсязі, оскільки  виплати працівнику за виконання ним робіт у робочих групах й отримання індивідуальної винагороди за надання науково-технічних послуг мають бути включені для базового обчислення розміру середньої заробітної плати, оскільки виконання робіт за договорами визначено його посадовою інструкцією, ці виплати не були одноразовими і входили до кола трудових обов’язків позивача.

Проте на такі рішення роботодавцем подано касаційну скаргу з підстав того, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в трудові обов’язки працівника. Виконання договорів за науково-дослідною тематикою у складі робочої групи не є посадовим обов’язком позивача, а тому виплата сум винагород за роботу у складі робочих груп для виконання договорів не повинна враховуватись для визначення середньої заробітної плати для обчислення розміру компенсації за невикористану відпустку.

Касаційний цивільний суд скасував рішення місцевого та апеляційного судів та відмовив у задоволенні позову у зв’язку із тим, що за нормами пп. «а» п. 4 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року, при обчислені середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються виплати за виконання окремих доручень (одноразового характеру), що не входять в трудові обов’язки працівника.

При цьому положеннями нормативного акту підприємства та яке регулює діяльність підрозділу у якому працював позивач серед функцій, покладених на такий підрозділ, немає такої функції як виконання господарських договорів або договорів за науково-дослідною тематикою. При цьому покладання на підрозділ обов’язків, що не належить або виходить за межі її компетенції, не допускається.

Виплати у формі винагород за виконану роботу за договорами не є винагородою за виконану роботу відповідно до посадових обов’язків, вони є окремими видами виплат до різних складових структури заробітної плати.

Отже, згідно зазначених положень виконання господарських договорів не входило до посадових обов’язків позивача.

Таким чином, роботодавець при обчисленні суми компенсації позивачу за невикористану щорічну відпустку правомірно не врахував виплати індивідуальної винагороди за участь у складі робочих груп при виконанні господарських договорів за науково-дослідною тематикою.